ОСВІ́ДЧЕННЯ, я, с.
1. Признання (в коханні). * У порівн. Він ніби докоряв їй, що спізнилась і його примусила чекати, але докори ті звучали, як освідчення (Вільде, Сестри.., 1958, 395).
2. Прохання чоловіка до жінки стати його дружиною. Князь наважив зробити освідчення панні Софії. Не обійшлося тут без вагання: все ж таке одруження похоже на mésalliance (Л. Укр., III, 1952, 504); Тетяна Семенівна, прочитавши освідчення, втекла з дому, в чім була (Полт., Дит. Гоголя, 1954, 55); Ясно було, що дівчина відтягує відповідь на його освідчення якомога надалі (Головко, II, 1957, 490).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 754.