ОСОЛО́ДА, и, ж., рідко.
1. Глибоке внутрішнє задоволення; блаженство, насолода. — Скрізь панує невгамовний, навіжений потяг до поживи, до грошей, до солоднечі життя, до осолоди втіхами (Н.-Лев., V, 1966, 218); Після гострого, холодного кисляку Оверко враз освіжів, .. а вже після білих соковитих черешень зовсім ожив, приємна осолода розлилася в тілі (Горд., II, 1959, 117); Скільки щастя й осолоди Я з такої ночі п’ю! Скільки тихої відради В душу лащиться мою! (Крим., Вибр., 1965, 67).
2. Те, що приносить радість, утіху. Левади рідні, голосні, співучі!.. Покидає вас вродлива дівчина, краса всього села, материна втіха, батькова осолода, веселість усіх добрих громадян (П. Куліш, Вибр., 1969, 279); Горіла в пісні свічкою печаль, Минулих літ єдина осолода (Рильський, Поеми, 1957, 289).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 780.