ОСОРУ́ЖНИЙ, а, е, розм. Остогидлий, немилий. Жінки, навпаки, судили Якова і разом своїх чоловіків: такі вони усі осоружні, каторжні! Їм аби знущатися над нашим братом, верховодити (Мирний, IV, 1955, 61); Ніхто чоловікові так не дошкулить, як іноді сам собі дошкулиш осоружними думками (Мак., Вибр., 1954, 41); // Огидний, бридкий. Максим дивився у минуле, як у дзеркало.. Чи було то втішне, чи осоружне видовисько, він змовчував (Рибак, Час.., 1960, 689); Вони [бакенбарди] йому ніколи не подобались, а сьогодні, коли в грудях кипіла злість на сина, видалися просто осоружними (Добр., Тече річка.., 1961, 56); // Проклятий, ненависний. З кожної хати брали одсипного і десятину. Невелика ще біда сі побори, коли б не осоружна шляхта збирала їх (Стор., І, 1957, 367); Жаль тільки, що згайнувалася, пройшла її молодість, загинув чоловік і змарнувалося життя на чужій осоружній роботі (Коз., Вісімсот.., 1953, 85).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 781.