ОСТА́НКИ, ків, мн. (одн. оста́нок, нка, ч.).
1. Те, що залишилося від чого-небудь; рештки, залишки. Тепер, кажуть, Головатий останки збирає Та на Кубань підмовляє, Черкеса лякає (Шевч., І, 1951, 289); Він встав з канапи, одсунув злегка круглий стіл з останками вечері (Коцюб., І, 1955, 403); Вдалині, в синяві небес, понуро чорніють щербини в останках тисячолітнього замку (Ільч., Вибр., 1948, 51).
◊ Без оста́нку: а) повністю, остаточно; до кінця. [Прісцілла:] Не вимагає віра сеї жертви, але душа моя забороняє мені сей шлюб, поки твоя душа не може злитися з моєю без останку (Л. Укр., II, 1951, 381); Любіть і боріться за щастя безкрає, згоріть без останку за край дорогий (Сос., II, 1958, 125); Рідні гаї і кручі, Рідні весняні ранки! — В праці, в житті кипучім Ваш я весь, без останку (Гірник, Сонце.., 1958, 88); б) нічого не лишаючи після себе; безслідно. Не пропадає ніщо без останку: всі речі, розпавшись, Тільки вертаються знов до запасів матерії вічних (Зеров, Вибр., 1966, 130); До оста́нку: а) повністю, до кінця. Якось збоку лукаво подивилась [Явдоха] на мене, перевернула сіль, кинулась її збирати й, до останку засоромившись, притьмом вибігла з кімнати (Коцюб., І, 1955, 463); Небо, збіліле від спеки, вже сивіє, мов попеліє, день до останку згорів і лишилася нічка бліда (Л. Укр., І, 1951, 304); На фронті Весь пал, кипіння серця, все завзяття Вона людським стражданням оддавала, Ім’я сестра виправдуючи чесно І до останку (Рильський, II, 1960, 325); б) до останньої можливості. В ланцюгах неволі Гинучи заранку, Жваво проти долі Бийся до останку (Граб., Вибр., 1949, 83); [Ластівка:] А ти ж чому ще й досі не відходиш? [Орлик:] А я й не буду. Бо прийшов наказ, щоб наш підрозділ.. аж до останку захищав село (Лев., Драми.., 1967, 92); в) до кінця життя; до смерті. Не було добра змалку, не буде й до останку (Укр.. присл.., 1963, 14); Вставати разом в трудові світанки І поруч йти до прохідних воріт, І так усе життя, аж до останку… (Забашта, Вибр., 1958, 32); На оста́нку; На оста́нок — на закінчення, на завершення чого-небудь; під кінець. Достав [дід] з полиці горщик, налляв у нього води з коновки, накришив бурячків та зеленої закришки на смак та й кинув туди гриби на останку… (Козл., Мандрівники, 1946, 40); Прокіп Журба залишав бій у ворожих окопах на останок, після того, як було виконане основне завдання (Кучер, Голод, 1961, 132).
2. Тіло, рештки тіла небіжчика. Згадайте праведних гетьманів: Де їх могили? де лежить Останок славного Богдана? (Шевч., І, 1963, 104); Могилу придавили [опришки] зверху камінням і замаскували, щоб не знайшли її вороги та не познущалися над останками побратимів (Гжицький, Опришки, 1962, 187); Сірий камінь розповідав, чиї останки поховані тут. Максим потягся рукою до кепки (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 118).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 783.