ОСУ́ДЖУВАТИ, ую, уєш і рідко ОСУДЖА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ОСУДИ́ТИ, осуджу́, осу́диш, док., перех.
1. Виявляти негативне, несхвальне, недоброзичливе ставлення до кого-, чого-небудь, висловлювати невдоволення чиїмись вчинками, діями і т. ін. Ті, що осуджували Віктора, нічого у вічі йому не казали. А на криві погляди він волів не зважати (Жур., Вечір.., 1958, 209); Отець Вікентій знає всю непривабну зажерливість гутянського попа, осуджує його нововведення у парафії (Стельмах, І, 1962, 271); Няньо, яким би він не був, ніким не замінити його. З ним можна не погоджуватись чи осудити його, але відмовитись від нього не можна (Томч., Жменяки, 1964, 40).
2. Погано відзиватися про кого-небудь; неславити. З ніг до голови осудили: сказано, й кістки живої не оставили (Номис, 1864, № 6997); — Та нас же осудять, обговорять кругом! А в нас діти, та ще й дочки! (Н.-Лев., І, 1956, 139).
Не осуді́ть; Не осуди́, заст. — уживається як прохання бути поблажливим, вибачливим. [Сестра Серахвима:] Прощайте, каже [Маруся]! не осудіть мене, грішної! (Мирний, V, 1955, 116); — Не осуди, жінко, не осуди, любко! Пускаю твої вишивані соловейки на високі гори! (Гончар, III, 1959, 314).
3. Те саме, що засу́джувати 1. І осудять неправедних Судом своїм правим, І вовіки стане слава, Преподобним слава (Шевч., II, 1963, 290); І Тетеря.. не усумнивсь його, праведного,.. на смерть осудити й, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти (П. Куліш, Вибр., 1969, 193).
4. на що, перен., заст. Прирікати на що-небудь. [Неофіт-раб:] А мало нас погинуло даремне, кривавих жертв усім богам неправим, та гине й досі за того царя, що, кажеш ти, на рабство осудив нас? (Л. Укр., II, 1951, 239).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 793.