ОТРУ́ТА, и, ж.
1. Речовина, здатна викликати отруєння живого організму. Замфір бачив, як возили на Прут важкі залізні бочки. — Отрута, отрута, — шептали молдувани (Коцюб., І, 1955, 215); Патер спустив додолу очі, приховуючи радість: отрута почала впливати (Тулуб, Людолови, І, 1957, 148); Бджолина отрута давно вже використовується в медицині для лікування багатьох хвороб (Наука.., 10, 1968, 36); * Образно. Всіх зчарувало воно [щастя] навіки, і чари його були отрута. Воно летючою зорею падало в серце і починало горіти (Л. Укр., III, 1952, 550); * У порівн. Вже якось до цього й прижилось горе, не таким здавалось, як першого року, а це знову скаламутило всю душу, отрутою поповзло в кожний закуток, де є жива кров (Стельмах, II, 1962, 300); // перен. Те, що нестримно вабить до себе. [Зінька:] Ох, Романе! отруто ж ти моя!.. ..Не зможу ж, не зможу відірвати тебе від серця!.. (Кроп., II, 1958, 59); От досі жаль, що я в окуліровці Був учнем, недбайливим і тупим… Але признаюся: в малій головці Уже тоді жила отрута рим! (Рильський, І, 1956, 177); // перен. Те, що згубно впливає на кого-, що-небудь, морально розкладає, розбещує когось. Мільйони екземплярів буржуазних газет розносять отруту обману всюди (Ленін, 32, 1973, 327); Софія читала і впивала в себе тонку отруту заздрощів та гіркого жалю (Л. Укр., III, 1952, 528); Не поможе і отрута хитрої неправди у брехливім лютім вої із-за океану (Гонч., Вибр., 1959, 325).
2. перен. Злість, ненависть. — Походжай, доню, та насіннячко лузай! — промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах (Н.-Лев., III, 1956, 64); Хоч тряслися руки старого писаки, хоч бризкало перо, одначе з-під його отрута на папері зосталася (Мирний, І, 1949, 386).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 811.