О́ХНУТИ, ну, неш, док., розм.
1. Однокр. до о́хати. Діди охнули з остраху (Л. Укр., III, 1952, 672); Хтось охнув, хтось схлипнув, хтось впав, і все стихло (Мур., Бук. повість, 1959, 225); Пара завертілася й застрибала посеред кімнати в такому карколомному танці, що гості охнули (Ткач, Арена, 1960, 42); Десь глухо охнула гармата, у вишині завив набій (Сос., II, 1958, 254).
2. рідко. Різко вдарити. — Кцьо-кць-кцьо!.. — ласкаво закликає пастух яку вередливу козу, а сам хитро, боком наближається, щоб охнути коротеньким бучком швирка та хоч злість зігнати (Хотк., Довбуш, 1965, 87).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 822.