ОШИ́ЙНИК, а, ч.
1. Ремінець із застібкою, який надівають на шию тварини. Він тримав за ошийник вівчарку (Донч., VI, 1957, 203); Взявши собаку за ошийник, Анушку гордовито йде до приміщення (Гончар, Партиз. іскра, 1958, 13).
2. розм., рідко. Те саме, що поти́личник. Що зробить Робусинський ступінь, то його трах-трах по шияці; що другий ступінь зробить, то й знов два ошийника возьме [візьме] (Свидн., Люборацькі, 1955, 203).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 837.