П’Я́ТЕРО, тьо́х, числ. кільк. Збірн. до п’ять (уживається з іменниками чоловічого і середнього роду, що означають назви істот і предметів, з іменниками, що вживаються у множині й можуть мати одиничне значення, а також з особовими займенниками у множині). Возний сам, червоний, ніби квітка, Деньків по п’ятеро кружляє у тебе (Греб., І, 1957, 55); Зубожів мій брат: то хліб не вродив, то худоба вигинула, а п’ятеро діток бог дав: дві дівчини й три хлопці (Вовчок, І, 1955, 4); При в’їзді в село п’ятеро платників [теслярів] майстрували, докінчуючи, дерев’яну арку (Хотк., І, 1966, 104); Подався [Павлуша] на Миколаївську вулицю в кондитерську, з’їв одразу аж п’ятеро тістечок (Головко, II, 1957, 268); На возі нас п’ятеро (Збан., Незабутнє, 1953, 13); П’ятеро курчат.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 421.