ПАЛАДИ́Н, а, ч. 1. іст. У середні віки — рицар із почту короля; // Відданий своєму королю або дамі, хоробрий, славетний рицар. Як втікать Дон-Карлос мусив Разом з цілим товариством, А найкращі паладини Діла чесного шукали — ..Тож тоді й наш лицар віри Став ходить по всьому краю (Л. Укр., IV, 1954, 136); // перен., перев. ірон. Людина, беззавітно віддана якій-небудь особі, пристрасний прихильник певної ідеї. З соняшників сад у неї, Сміючись, вона там ходить, А за нею вслід — веселий Гурт заклятих паладинів (Л. Укр., IV, 1954, 177); Реалізм живе, об’єднуючи під своїми прапорами нових і нових паладинів (Мист., 1, 1967, 123).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 20.