ПАНОТЦІ́В, е́ва, е́ве, заст. Прикм. до паноте́ць; належний панотцеві. Знали ми тільки панотцеву могилку, а самого не зазнали (Морд., І, 1958, 55); Чекали на попа. Врешті, хтось звістив, що піп іде, а за хвилину у двері всунулась пелехата голова з дзюбатим обличчям, а за нею й довга фігура панотцева (Коцюб., І, 1955, 229).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 49.