ПАРУБКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. Бути парубком (у 1 знач.). Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами — дівчата сохнуть і дуріють (Вовчок, 1, 1955, 72); // Вести парубоцьке життя. Відколи парубкував [Зінько], тільки одна дівчина й припала йому була трохи до вподоби — то була вбога сирота, наймичка Левантина (Гр., II, 1963, 324); Вони давні приятелі; разом парубкували, разом навіть одружувались (Шиян, Вибр., 1947, 12); // Весело проводити час, гуляти в колі молоді. Ідучи стежками, обніжками, біля сусіднього села, куди не раз ходив парубкувати, помічає він якусь метушню (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 719); // перен. Поводити себе, як парубок: гуляти, залицятися до жінок і т. ін. Часом таки й не витримає — дорікне: — І де твоя совість, Юхиме! Дома жінка хвора.., а ти ось парубкувати зо мною (Головко, II, 1957, 191).
2. Бути нежонатим, неодруженим. Ой, час би, Грицьку, нам, ой, час пошануваться: Не все ж нам, братику, не все парубкувать (Г.-Арт., Байки.., 1958, 125); — Жінку маєш? — цікавився старий, змірявши оком Василя, ніби намагаючись сам вгадати. — Парубкую, — відповів Василь неохоче (Томч., Готель.., 1960, 268).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 80.