ПАТЯ́КАТИ, аю, аєш, недок., перех. і неперех., що, про що і без додатка, зневажл.
1. Говорити багато про щось неістотне, пусте, не варте уваги; базікати, теревенити. — Та хай йому чорт, нащо він мені? Причвалає щовечора й морочить голову… Патякає щось таке, що воно мені зовсім не потрібно (Вас., І, 1959, 284); Він так багато патякав про всяку всячину, а того, що мав сказати в першу чергу, так і не сказав (Гур., Новели, 1951, 101); // Вести довгу беззмістовну, непослідовну розмову. Засіли [людці] кругом столу коло Чіпчиної горілки; п’ють собі, патякають, люльки цмолять (Мирний, І, 1949, 258).
◊ Язико́м патя́кати див. язи́к.
2. Поширювати брехливі, небажані для кого-небудь або неправильні чутки. [Карпо:] Підеш з села, почнуть плести, лихословити… Скажуть, певно, тому правда, що про неї та Карпа патякають (Кроп., II, 1958, 171).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 99.