ПА́ША, і, ж.
1. Трава на пасовищі, що служить кормом для худоби. Мокро ще в полі, нема для худоби ще паші на лузі (Фр., XIII, 1954, 306); Поїде [полковник] собі, а ти вирощуй м’ясо на безводній землі, де навіть зелена паша перестала рости (Чаб., Тече вода.., 1961, 27); // Свіжоскошена трава, призначена для годівлі худоби. [Гаврило:] Треба б худобі паші підкинуть, до млина пшеницю одвезти (Кроп., IV, 1959, 152); Баба взяла в руки налигач, підвела воли до воза, де лежали вчорашні переїди, і пішла до клуні, очевидно, за пашею (Стельмах, І, 1962, 425).
2. Те саме, що пасови́ще. Хлопці [пастухи] на паші Чи косарі Сіли до каші Серед ріллі (Граб., І, 1959, 72); Все — ліси твої [землі] і паші, Гір підхмарні перевали — Все вмістилось в душі наші, І вони широкі стали (Нагн., Вибр., 1957, 171).
Пуска́ти (пусти́ти, гна́ти, виганя́ти, ви́гнати і т. ін.) на па́шу — пускати пастися (худобу або птицю). Розкинули [стрижії] біля амбарів шатра для дітей, пустили коней на пашу (Гончар, Таврія, 1952, 152); [Карпо:] Одначе мені пора вже волів на пашу гнати! (Кроп., II, 1958, 120); — Катінка, — гукнув піп басом. — Вижени гуси на пашу (Коцюб., І, 1955, 225); Ходи́ти (бу́ти і т. ін.) на па́ші — пастися (про худобу). — Уявіть собі — глушина, дикий степ, сонце. Цілі косяки кобил з лошатами ходять на паші (Ю. Янов., II, 1958, 114).
ПАША́, і́, ч. Почесний титул найвищих військових і цивільних урядовців в Османській імперії, султанській Туреччині, Єгипті і деяких інших мусульманських країнах (зберігся в Йорданії, Лівії та Судані), а також особа, що має цей титул. Цариця звеліла всім пашам привести своїх дочок в садок, щоб син подивився на їх [них] (Н.-Лев., IV, 1956, 18); Графиня, ласкаво посміхаючись, пояснювала: — Цю чашу придбав ще мій покійний прадід у якогось полоненого паші (Донч., III, 1956, 43).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 104.