ПЕРЕ́ЗВА, и, ж., діал. Перегук. * Образно. Коли б перезва радісних сердець Моїм пісням назустріч полетіла (Перв., II, 1958, 218).
ПЕРЕЗВА́, и́, ж. У дореволюційні часи — частина українського весільного обряду, звичай, за яким родичі молодої після першої шлюбної ночі йшли або їхали з відповідними обрядовими піснями на частування до хати молодого. Усе село ніби палало в час перезви, бо все село гуляло на весіллі (Н.-Лев., II, 1956, 182); Вчора справили весілля, А сьогодні на похмілля Ми справляєм перезву (Олесь, Вибр., 1958, 286); Після перезви учасники бенкету переряджаються і йдуть по селу за здобиччю переважно до родичів нареченого і нареченої (Від давнини.., І, 1960, 143); // збірн. Учасники такого походу, поїздки. Місила болото весільна перезва, сповняючи холодне повітря піснями (Коцюб., II, 1955, 30); Чумакова рідня топталася, м’ялася надворі, та витівки не припинялися, і тому перезва посідала в сани (Горд., Чужу ниву.., 1939, 78).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 183.