ПЕРЕПІ́ЛОЧКА, и, ж.
1. Пестл до перепі́лка. І в тиші степовій десь у житі недокошеному перепілочка підпадьомкала — тужила: завтра викосять… (Головко, І, 1957, 246); Що ж, кажуть, щастя не перепілочка — решетом не накриєш; хто за щастя бореться, до того воно й хилиться (Оров., Зел. повінь, 1961, 16); * У порівн. Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає — не дише (Вовчок, І, 1955, 73).
2. розм. Пестлива форма звертання до дівчини, жінки. — Годі ж, годі, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко! — каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька (Кв.-Осн., II, 1956, 77); [Ярина:] Ненько ж моя рідна, перепілочко, лебідонько, не губи мене, не видавай заміж за Русаловського (К.-Карий, II, 1960, 199).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 250.