ПЕРЕЧУВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПЕРЕЧУ́ТИ, у́ю, у́єш, док., розм.
1. Чути від кого-небудь. Кучугура нахилився над Бистриковою головою і таємниче зашепотів: — У рудничому комітеті я одним вухом перечував: твоїй бригаді збираються давати комуністичне звання (Чорн., Красиві люди, 1961, 33); Лукина перечула через людей, що Улас уже заручився, і втратила останню надію на своє щастя (Н.-Лев., III, 1956, 348); Прийшли вони до Антося, перечувши, що він такий митець (Свидн., Люборацькі, 1955, 95); Рано в кухні перечула [Кранцьовська] від кухарки, що Славко ходив до вдови Варвари (Март., Тв., 1954, 295).
Чу́ти-перечува́ти — дізнаватися про що-небудь з чуток, розмов і т. ін. Аж ось чую-перечуваю, кажуть люди, що вийшли такі скриньки, що машиною ріжуть січку (Фр., II, 1950, 38).
2. Відчувати, переживати все або багато чого-небудь. Що нам доводилося перечувати й переживати від її гри, котрій тілько дивуєшся і не знаєш, з чим порівняти (Мирний, V, 1955, 422).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 320.