ПЕ́СИК, а, ч. Зменш.-пестл. до пес 1. Діти помітили на судні собаку й висунулись з васага. — Мамо… мамо! а гляньте, який гарний песик! (Коцюб., І, 1955, 188); Якась розкохана пані, тримаючи на шворці песика, здивовано зиркнула на залізничника (Стельмах, Хліб.., 1959, 167); * У порівн. [Юда:] Він звик, щоб ми, як песики, лагідно йому дивились в вічі та ловили його слова (Л. Укр., III, 1952, 140).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 341.