ПЕСТУ́Н, а́, ч.
1. Той, кого надмірно пестять, якому догоджають, потурають у всіх бажаннях і примхах. Добриня.. не відходив від свого пестуна [Володимира], жив у Новому городі, біля княгині (Скл., Святослав, 1959, 298); * Образно. Далеко й лунко оддавався голос солов’я, і бриніла в йому пиха й погорда пестуна й улюбленця густого та буйного парку (Вас., І, 1959, 320).
2. заст. Той, хто доглядає й виховує дитину, прищеплюючи їй певні погляди, навики, правила поведінки. * Образно. З Ломоносова починається наша література, він був батьком її і пестуном (Бєлін., Вибр. статті, 1948, 26).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 343.