ПЕТЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., розм.
1. Іти, пересуватися не по прямій лінії; ідучи, пересуваючись, робити петлі (у 2 знач.). Дем’ян, вистрибує з вирви і мчить, петляючи, наче заєць (Смолич, Мир.., 1958, 157); Їхали вони довго, ще більше крутилися та петляли, все ніяк не могли втрапити, куди треба було (Збан., Сеспель, 1961, 246); // Бути розташованим по звивистій лінії; мати вигини, закрути, завороти (про шлях, річку і т. ін.). Тепер уже дорога петляла між горбів. Ми виїхали в гори (Панч, На калин. мості, 1965, 293); — Глушина, отче, не шкодить. І річечка недалечко петляє, і лісових ягід досхочу, і тетерюків сила-силенна (Донч., II, 1956, 8); // Іти, бігти не по прямій лінії; тікаючи, заплутувати слід (про диких звірів). Зайчиха як почала петляти по лісі туди-сюди — і зовсім збила їх [мисливців] з пантелику (Ів., Ліс. казки, 1954, 36); Зимою, коли жовтий очерет занесе снігом, особливо вечорами, петляють по острову лисиці, вичікуючи на поживу (Тют., Вир, 1964, 47).
2. перен., розм. Висловлювати свої думки нечітко, заплутано, не розкриваючи суті і раз у раз відхиляючись від теми. — Виступить, — поручився за нього Цимбаліст.. — А якщо й петлятиме, то на перший випадок це нормально (Гур., Наша молодість, 1949, 133).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 345.