ПИХА́ТИЙ, а, е. Якому притаманна надмірно висока думка про себе, зверхність, погорда, зарозумілість, зазнайство. З воріт вже виїздив на баскому коні пихатий володар замку (Збан., Незабутнє, 1953, 61); На західноукраїнських землях Марко Артьомов за короткий час устиг побачити.. надмірну розкіш пихатого панства й убогість простих людей (Чорн., Визвол. земля, 1959, 146); // Який внаслідок зверхності, погорди, зарозумілості, зазнайства зневажливо ставиться до інших. Сів був [Павлуша] на першу парту. Але підійшов один пихатий, викоханий (Міхно, голови міської управи син..) і попрохав звільнити місце (Головко, II, 1957, 264); За двадцять літ виросло нове покоління, яке не знає ні пихатого панича, ні держиморди-осадника (Цюпа, Україна.., 1960, 257); // Який внаслідок самовпевненості занадто покладається на свої сили, здібності, можливості. — Харкевич був певен, що прізвище командира дивізії змусить пихатого лейтенанта скоритись (Голов., Тополя.., 1965, 12); Прийшли чужинці тупі і пихаті, Вже звичні звірі до справ розбою (Гірник, Стартують.., 1963, 56); // Схильний до надмірностей у користуванні оздобами, прикрасами і т. ін. Тоді поряд із багатством і красою, які їй показували ретельні мужі, княгиня Ольга побачила бідність Константинополя, гидоту й бруд, які звичайно заводяться у пихатого, але неохайного господаря (Скл., Святослав, 1959, 169).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 371.