ПИ́ЩИК, а, ч. Дудочка, свистілка, що видає високі протяжні звуки. На пищику, зробленому з весняної вербички, всього не заграєш, і на одній ноті потрібної мелодії не виведеш (Тич., III, 1957, 452); Коли на жовтій акації з’являлися стручки, знову не було відбою від дітвори, яка обривала стручки на пищики (Донч., Ю. Васюта, 1950, 187); // перен. Високий протяжний звук, писк. Нараз чутно з дороги довге, надривне бухикання, з пищиками, з присвистом, із прокльонами (Мик., І, 1957, 36).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 375.