ПЛЕКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех.
1. З любов’ю вирощувати, виховувати кого-, що-небудь; викохувати. О. Нестор пірнув з головою в те море буденних клопотів та заходів: орав і сіяв, плекав худобу (Фр., VII, 1951, 15); — Ростив [дочку], плекав, все в неї вкладав… І ось тепер — так посиротила… Куди готував, а де опинилась! (Гончар, Тронка, 1963, 204); // Дбайливим доглядом, піклуванням добиватися найкращого стану, вигляду. Недурно плекав Настю дорогою Сафар, недурно врятував від хана й Ширинського бея (Тулуб, Людолови, I, 1957, 164); Підправив [Макар] акуратно підрізані бакенбарди, які старанно плекав (Добр., Тече річка.., 1961, 56); * Образно. Як парость виноградної лози, Плекайте мову (Рильський, III, 1961, 211).
2. перен. З любов’ю зберігати в пам’яті, серці що-небудь, пристрасно мріяти про здійснення чогось. Дурно Маланка збирала насіння, дурно плекала надії (Коцюб., II, 1955, 37); Його образ, який я плекала в серці, ніби здобув до своєї краси ще й прекрасну раму (Вільде, Ті з Ковальської, 1947, 75); Білогруд в душі був мрійником.. і все найкраще, найдорожче, що плекав у серці, зв’язав з своїм єдиним сином Андрієм (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 8).
3. діал. Годувати груддю. Проциха плекала дитину.. грудьми та й приповідала (Март., Тв., 1954, 62).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 574.