ПЛЮ́СКІТ, коту, ч. Шум від руху, падіння води (або іншої рідини), удару по поверхні води (або іншої рідини), падіння на неї, а також звуки, схожі з таким шумом. В моїй душі чувся веселий шум лісу, плюскіт .. річки (Фр., IV, 1950, 200); На морі був штиль. І тільки згодом з легким плюскотом пішов на берег вечірній прибій (Дмит., Наречена, 1959, 8); По берегах.. вигрівалися жаби і скакали з плюскотом у воду (Кобр., Вибр., 1954, 142); * Образно. Співають [жайворонки], срібний плюскіт ллється з неба так, наче то з-під гори прорвалися тисячі дзенькотливих струмочків води (Оров., Зел. повінь, 1961, 56); // Слід, брижі на поверхні води (або іншої рідини) від руху, сплесків. — Я помітив в кількох кроках легенький плюскіт. Було таке враження, наче якісь істоти блискавично гулькнули в воду, ховаючись від моїх очей (Донч., II, 1956, 477).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 600.