ПОБЛАГОСЛОВИ́ТИ, влю́, ви́ш; мн. поблагословля́ть; док.
1. перех. і неперех., заст. Док. до благослови́ти 1-3. Поблагословив.. Олексій Галочку до вінця (Кв.-Осн., II, 1956, 353); Попрощався я. Старий мене іконою поблагословив (Вовчок, VI, 1956, 242); Диякон майже з побожністю наблизився до старого і поцілував руку, яка важко підвелася, щоб поблагословити його (Ів., Таємниця, 1959, 170); — Може, він і справді буде добрим чоловіком, — подумала баба Зінька і поблагословила Насті подавати старостам вишивані рушники (Н.-Лев., VI, 1966, 372); [Панас:] Добродію, що хочете кажіть, а я вже поблагословив, то слова не переламаю, бо то гріх! (Кроп., І, 1958, 140); [Василина:] Нашій дівці, бач, притьмом забажалося на колодку, так оце ждемо, щоб ти, старий, поблагословив дочку на дівування (Вас., III, 1960, 60); Отак поспорять [люди], покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть тодішні порядки, та й розійдуться (Мирний, І, 1949, 184).
2. перех. і без додатка, жарт. Побити кого-небудь. [Савка:] Ось як піду я в хату та візьму батіг довгий, то так поблагословлю, що зразу де та й охота дінеться (Вас., III, 1960, 61).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 619.