ПОБЛА́ЖКА, и, ж., розм. Занадто невимогливе, м’яке ставлення до кого-, чого-небудь; потурання, попуск. — Вітю, повернути йому хід назад чи ні? — Не повертай! Нехай не звикає і не надіється на поблажки. Шахи — це боротьба (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 151).
◊ Дава́ти (да́ти) побла́жку — потурати кому-небудь. Він поставить перед ними питання руба, по-робітничому, і поблажки ледарям не дасть (Кучер, Прощай.., 1957, 315); Піти́ на побла́жку — поступитися. Таке самовідчуття їм дуже до вподоби, і під його впливом вони поступово розчулюються і готові піти навіть на поблажку (Тют., Вир, 1964, 148).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 619.