ПОБЛЯ́КЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до побля́кнути. Нерівний брук заріс кущиками трави, побляклої вже, виснаженої вкрай (Кол., На фронті.., 1959, 126); В музеї історії Ленінграда зібрано немало матеріалів, зв’язаних з Великою Вітчизняною війною.. Ось побляклий від часу прапор першого полку Кіровської дивізії народного ополчення (Рад. Укр., 24. I 1964, 4); // у знач. прикм. Побляклими сумними полями нісся поїзд (Вільде, Повнол. діти, 1960, 347); На стіні висіло два старих, побляклих натюрморти (Збан., Малин. дзвін, 1958, 21); Хоч зорі вже погасли, та маячить і досі побляклий, ущерблений місяць (Шиян, Переможці, 1950, 211).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 621.