ПОБОЖИ́ТИСЯ, божу́ся, бо́жишся, заст. Док. до божи́тися. — Добре, позичу з тих, що уготовив жінці на чоботи, тільки гляди — не збреши! — Їй-богу, не збрешу, — побожився Данило (Л. Янов., І, 1959, 181); Іванко тяжко плакав по смерті свого добродія і побожився вислідити убійців [убивців] його (Фр., VIII, 1952, 280); Він відвів її вбік і сказав побожитися, що нікому не скаже (Ірчан, II, 1958, 81).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 621.