ПОБРІ́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., розм.
1. Брехати трохи або час від часу. Якби її вчили брехать, то вона б і побріхувала (Номис, 1864, № 13060); З людьми й словечка не промовить [доня], а перед батьком розпускає язика, побріхує… Мачуха така й сяка, вино п’є, в корчмі гуляє (Коцюб., І, 1955, 264).
2. Гавкати не дуже голосно або час від часу. Тут і там сонно собаки побріхували (Козл., Пов. і опов., 1949, 67).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 627.