ПОБІ́ЖНО, присл.
1. Одночасно, у зв’язку з чим-небудь іншим, основним. — Справді, друже, сьогодні не можу. Ти от побіжно про петлюрівщину пишеш. Може, тобі щось перепаде від бувшого сотника, — показав [Клименко] головою на Підопригору (Стельмах, II, 1962, 159); // Між іншим, мимохідь. З одної зали Шевченкового музею в іншу переходила маленька групка людей. І кожен, хто побіжно кидав на них погляд, одразу здогадувався, що ці люди прибули здалека (Жур., Вечір.., 1958, 398); Багато чого я не торкнувся, дечого торкнувся побіжно, де-не-де, може, припустився неясності у викладі (Рильський, IX, 1962, 92).
2. Нашвидку, не заглиблюючись у деталі. Галушківський.. витяг папери і подав їх Гордієві. Гордій побіжно глянув на їх, щоб упевнитися, що се те, чого йому треба (Гр., II, 1963, 92); Лежать [медичні справи] уже цілий тиждень, і я переглянув їх побіжно (Коб., І, 1956, 414); Побіжно і схвильовано розказую по дорозі своєму товаришеві страшне оповідання полоненого (Ірчан, І, 1958, 305); // Поверхово, неглибоко. І. Франко вивчав історію не побіжно, стосовно тільки до своїх художніх творів, а спеціально, — і тому його справедливо вважають істориком-професіоналом (Ком. Укр., 8, 1966, 61).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 616.