ПОБІЛИ́ТИ, білю́, бі́лиш, док., перех.
1. Док. до біли́ти. Двічі побілила [Маланка] хату знадвору і всередині (Коцюб., II, 1955, 29); Побілила [Катерина] вапном стіни (Чорн., Визвол. земля, 1959, 144); Побіливши обличчя Данилові й намалювавши яскраві губи, Прудивус зачорнив йому смолою два передні зуби, і на тому справу скінчив (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 204); * Образно. Прийшла розсудлива зима І світ пістрявий побілила (Рильський, II, 1946, 24); Полотно побілять молодиці (Мал., Звенигора, 1959, 140); Побілила злоба темні лиця [гостей митрополита] (Павл., Бистрина, 1959, 44).
2. Закінчити білити.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 616.