ПОВИСА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПОВИ́СНУТИ, ну, неш; мин. ч. пови́с, ла, ло і рідко пови́снув, нула, ло; док.
1. Зачепившись, затримуватися на чому-небудь, залишатися висіти. На його рудій, аж червоній бороді повисла срібна осіння павутина (Донч., III, 1956, 14); З-під капелюха по скроні потекла кривулькою крапля поту, повисла на щоці (Томч., Жменяки, 1964, 5); // Зачепившись одягом або ухопившись за що-небудь руками, зубами і т. ін., триматися у висячому положенні. Дедалі ставало трудніше спускатись. Раз мало не впав [Іван], та вхопився за виступ скелі і повис на руках (Коцюб., II, 1955, 351); Цілі хмари мавп повисли на гіллі (Ю. Янов., II, 1958, 85); Толя з розгону кинувся до нього [батька] і повиснув на батькових руках (Хижняк, Тамара, 1959, 288); // Виснути всією своєю вагою або усім тілом на кому-, чому-небудь; важко спиратися на кого-, що-небудь. З чистою усмішкою на устах тихо задрімала Маруся, беззвучно віддихаючи. Повисла на руці опришка (Хотк., II, 1966, 144); Батько піднімає рушницю. Секунда, і станеться злочин. Дівчина кидається до батька і повисає на зброї (Довж., І, 1958, 118); За плугом дріботів маленький, хирлявий Охрім з обмотаною рушником шиєю, хрипів, повиснувши на чепігах (Тют., Вир, 1964, 10); Він [Калітеску] весь повис на мотузках, якими був прив’язаний до дерева (Петльов., Хотинці, 1949, 173); // Звішуватися, звисати від значної, надмірної ваги. Повисали обважнілі інеєм дроти електростанцій (Кучер, Трудна любов, 1960, 401); Квітки [бузини] зібрані в плоскі, щитковидні суцвіття, від ваги плодів поступово повисають (Лікар. рослини, 1958, 110); // Спадаючи вниз, звисати (про волосся, бороду, вуса, гілки і т. ін.). Одно [дерево] стовпом подралось догори або гадюкою скрутилось, друге кущем розпустило свої віти, і листва, неначе шовкові китиці, повисла аж до землі (Стор., І, 1957, 366); Довгий вус його повис (Гл., Вибр., 1951, 209); Косми сплутаного волосся повисли по обох боках лиця (Хотк., II, 1966, 254).
Голова́ пови́сла; Ру́ки пови́сли — чиясь голова, чиїсь руки опустилися (від утоми, слабості і т. ін.). Йому зробилося душно, перо випало з його руки, і голова повисла, знесилена, на в’язах (Фр., VI, 1951, 333); Русевич приголомшено похилився, руки його повисли між колінами (Шовк., Інженери, 1948, 79).
◊ Повиса́ти (пови́снути) на ши́ї (на ши́ю) у кого, кому — кинутися в обійми до кого-небудь, міцно обняти когось. Василько схоплюється з свого ліжечка, гарячими ручками тягнеться до мами і повиса в неї на шиї… (Ряб., Жайворонки, 1957, 205); Хотілося [Марусі].. повиснути старій їмості [дружині священника] на шиї, пеститися (Хотк., II, 1966, 31); Як заголосить Маруся, та так і повисла йому на шию! (Кв.-Осн., II, 1956, 78).
2. Висіти, утримуючись на чому-небудь; бути прикріпленим, причепленим до чогось (про предмети). Лице засмагле і туга коса, На ній хустинка біла повиса… (Шпорта, Вибр., 1958, 278); Самопал семип’яденний Повис за плечима (Шевч., II, 1963, 335); Потім пройде садами спокійне задумане літо і на вітах повиснуть достиглі плоди… (Гер., Поезії, 1950, 38).
◊ Пови́снути на волоску́ — опинитися в загрозливому, безнадійному стані, становищі; стати близьким до загибелі. Знав [Гаманюк], що його доля тепер повисла на волоску (М. Ю. Тарн., День.., 1963, 249).
3. Бути розташованим, нависати над ким-, чим-небудь. Над даллю сірим, мовчазним шатром Повсть неба повисала непрозора (Перв., II, 1958, 186); Настане вечір, місяць засяє, Вгорі у зорях небосхил повисне (Тич., III, 1947, 181); // над чим. Виступати, видаватися якоюсь частиною наперед. Вузлаті гілки груші одним краєм повисають над городом, а другим над клунею (Стельмах, II, 1962, 33); Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим в’язом, а коріння повисло над самою річкою (П. Куліш, Вибр., 1969, 249); // перен. Насуватися, наближатися (про небезпеку, біду і т. ін.). Неминуча поразка повисла над військом Шаули (Ле, Наливайко, 1957, 333).
4. Триматися в повітрі майже нерухомо. Над вузькою вулицею хмарою повисла курява (Шиян, Гроза.., 1956, 30); // Здаватися нерухомим при повільному польоті (про птахів, літальні апарати і т. ін.) або в русі по небу (про сонце, хмари тощо). Спозаранку на небо викочувалось велике сонце, швидко підіймалося вгору.., повисало над головою і пекло (Збан., Сеспель, 1961, 110); А над тобою [заєць] вже беркут повис: Так і тремтить, щоб тебе розідрати! (Щог., Поезії, 1958, 120); Вітер вив,.. змітаючи цілі кучугури снігу, підіймав їх догори, до білих хмар, що низько повисли над землею (Коцюб., І, 1955, 31); Опівночі, коли місяць повиснув над клунею Супруна Кочубея, Явдоха взулася,.. взяла мішок і залізний коловорот.., і вийшла з хати (Донч., III, 1956, 9); // Поширюватися навколо (про звуки, запахи і т. ін.). — Любо! — тихо повисає в тумані схвильований голос Плачинди (Стельмах, І, 1962, 401); З юрби.. вирвався голосний жіночий плач і повис над майданом (Ірчан, II, 1958, 205); * Образно. Коли вечір осінній млою-мрякою повисне над містечком, хати нижче стріхи тоді на очі насувають, в сутіні загортаються (Головко, І, 1957, 140).
◊ Пови́снути в пові́трі: а) не закінчивши початого руху, зупинитися. Рука Юлії Дмитрівни повисла в повітрі (Дмит., Обпалені.., 1962, 11); б) залишитися нез’ясованим, невирішеним, нездійсненим (про яку-небудь справу, питання і т. ін.). — Товариші! — неголосно і дуже спокійно сказав Кузнецов. — Перш за все хочу відповісти на запитання, яке так і повисло в повітрі (Головко, II, 1957, 546); Найкращі плани і замисли можуть повиснути в повітрі, якщо слаба робота з людьми, з кадрами (Рад. Укр., 6.I 1955, 1); Пови́снути на гілля́ці (вербі́ і т. ін.) — бути скараним через повішення або заподіяти собі смерть, повісившись. [Домаха:] Коли б одна була, може б у річку кинулася або повисла на гілляці; а тепер мушу жити, хоч важко..! (Кроп., II, 1958, 173); — А ти забула, що я давно на смерть вирокований [приречений], що коли б упіймали зараз, то вже завтра, може, повис би на гілляці (Гжицький, Опришки, 1962, 169); Коли б повиснув на вербі котрийсь з Мартинчуків чи Загайчиків, то й дитина вказала б пальцем на Аркадія як морального призвідцю злочину (Вільде, Сестри.., 1958, 20).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 659.