ПОВИ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до пови́ти 1. Лягло спочити Козацьке біле тіло, В китайку повите (Шевч., І, 1963, 65); В садочку, квітами повита, На пригорі собі стоїть, Неначе дівчина, хатина (Шевч., II, 1953, 298); Пишних магнолій не видко, Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем (Л. Укр., І, 1951, 150); А он засиніли ще дальші гори, легким блакитним серпанком повиті (Хотк., II, 1966, 316); Так іноді поеми всі віддав би За кілька слів нерівних, гарячкових, Повитих гнівом, радістю, любов’ю (Рильський, І, 1960, 248); Його несподівано гарячі слова про неї були пройняті ніжністю, повиті пісенною красою (Гончар, III, 1959, 82); // у знач. прикм. Вона несла повитую дитину (Фр., XIII, 1954, 296); // пови́то, безос. присудк. сл. — На душі в мене зараз, як в осінньому небі — все хмарами повито (Шиян, Баланда, 1957, 157).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 662.