ПОВКИДА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех. Вкинути куди-небудь, у щось усе або багато чогось, усіх або багатьох. От сеє скінчивши, Маруся усе прибрала і з стола теж бережно змела, і усі крихти, і кісточки, і лушпиння з яєць повкидала у піч (Кв.-Осн., II, 1956, 68); [Молодиця:] В мене одна одним хата, та й ту однімають. Де ж я з дітьми дінуся? У річку хіба мені їх повкидати? (Мирний, V, 1955, 131); — Коли ж пани захотіли бути хитрішими за дідька — панувати над усіма, — їх чорт повиловлював уночі на балах, повкидав у свій мішок, зав’язав та й полетів до моря топити (Стельмах, І, 1962, 561).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 680.