ПОВНЕ́НЬКИЙ, а, е. Пестл. до по́вний. Чарочка моя кругленька, як я тебе люблю, що ти повненька! (Номис, 1864, № 11521); Дві Бочки їхало колись селом, Одна з горілкою повненька, Друга — порожня, тож слідком (Гл., Вибр., 1957, 44); — Отак! — клопочеться матуся, — який був хлопець: повненький, рум’яненький і на віщо звівся!? (Тесл., З книги життя, 1949, 78); То була людина немолодого вже віку, повненька з себе (Дн. Чайка, Тв., 1960, 44); На порозі в здивуванні стоїть невелика повненька дівчинка (Стельмах, II, 1962, 71).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 681.