ПОВНІ́СІНЬКИЙ, а, е, розм. Заповнений ущерть; дуже повний. Хазяїн взяв [торбину] Повнісіньку червінцями й напхав (Гл., Вибр., 1957, 85); Цікавим оком зирнув Максим на потік.. Береги вже повнісінькі (Фр., VI, 1951, 123); Вони [лантухи] були повнісінькі і, мабуть, дуже важкі (Донч., VI, 1957, 108); Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір (Мирний, І, 1949, 412); Актовий зал університету був повнісінький (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 27); // У сполуч. з деякими ім. уживається на означення великої міри вияву дії, ознаки і т. ін. Кайдашиха взяла чарку і наговорила приказок живим і мертвим повнісіньку хату (Н.-Лев., II, 1956, 280).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 683.