ПОВСТА́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до повста́ти. Тепер полковники, старшини з Низу очолювали повсталий проти пана український народ (Ле, Наливайко, 1957, 44); Наш юний світ, в борні повсталий, Наш легендарний пісні світ! (Ус., Лави.., 1948, 95); О, скільки в очах ваших сліз і печалі, Герої, повсталі з улюблених книг… (Перв., II, 1958, 320).
2. у знач. прикм. Який піднявся на боротьбу, підняв повстання. Всі чомусь думали, що йдуть на Прагу. Може, тому, що серцем кожен був там, з повсталими чеськими патріотами (Гончар, III, 1959, 441); // у знач. ім. повста́лий, лого, ч. Той, хто піднявся на боротьбу, підняв повстання. — Якщо повсталі відмовляться видати підбурювачів, — їхні житла спалити, добро забрати, усіх дорослих обох статей піддати екзекуції (Кочура, Зол. грамота, 1960, 235).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 694.