ПОВЧА́ННЯ, я, с.
1. Дія за знач. повча́ти. Коли не було інтелігенції в церкві, о. Василь почував себе свобіднішим у повчанні селян (Мак., Вибр., 1956, 326); — Яке ж це малювання? Це — жарт, карикатура для повчання наших п’яниць, щоб хоч на вулиці не показувалися в такому непристойному вигляді (Тулуб, В степу.., 1964, 180).
2. Порада, напучення. Наливайко ще з першого слова канцлера намагався не вслухатися в його глузливі повчання (Ле, Наливайко, 1957, 31); Бронко остаточно визнав слушність повчань старшого товариша (Вільде, Сестри.., 1958, 224).
3. Проповідь, що містить у собі поради, напучення; жанр давньоруської літератури, який включає таку проповідь. Значне місце в древньоруській літературі займали твори церковно-богословського характеру — проповіді, повчання і т. п. (Іст. УРСР, І, 1953, 79).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 698.