ПО́ВІВ, у, ч.
1. Порив вітру; подув. Лиш інколи, коли сильніший повів вітру відносив набік куряву, видко було оддалік дві каруци (Коцюб., І, 1955, 188); Приносив той по́вів до міста з глибини долини — пахощі лісу, лугу, поля, сіна (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 335); // Запах, пахощі, дух чого-небудь. Благословенна синь озер, І Псло, і повів рути-м’яти, Народу геній, що не вмер (Рильський, II, 1960, 192); // Свідчення, прикмета наближення, настання чого-небудь, ознака чогось. Повів зими; Колір, живописна свобода, повів справжнього таланту завжди були притаманні творам Т. Яблонської (Літ. Укр., 14. I 1966, 1).
2. перен. Те саме, що ві́яння 2. Повів великої Жовтневої бурі, що могутнім вихором пролетіла над просторами далекої Росії, цей нестримний повів долетів і сюди [до галичанських сіл] (Цюпа, Назустріч.., 1958, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 666.