ПОВІ́К, присл. Завжди, постійно, вічно. — Щасти ж вам, братове, у всьому повік (Стар., Поет. тв., 1958, 210); Живе, живе дух словенський, повік буде жити, Грім чи пекло — будь що буде, — не маєм тужити (Граб., І, 1959, 270); Хай наша рідна Україна В добрі і мирі прожива. В добрі і мирі… Мамо, мамо, Твої слова святі повік (Павл., Бистрина, 1959, 17); // Назавжди, на весь час. Шепче хвиля: — Смілий вітре! Я була давно твоєю І зостануся повік (Олесь, Вибр., 1958, 47); // До кінця віку людського, на протязі всього життя. — Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде! (Вовчок, І, 1955, 205); Отак і жило у хаті двоє ворогів, повік зв’язаних весільним вінцем (Стельмах, Хліб.., 1959, 497); // при дієсл. із запереч. не. Ніколи. Здавалося, ще мить — і вчиниться така ганьба зрадництва й мерзоти, що її не змити вже нічим повік (Довж., І, 1958, 205).
◊ Не забу́ти пові́к див. забува́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 671.