Слово "повірити" - пояснення

Словник: Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)



Тлумачний он-лайн словник української мови «UA-BOOKS.com.ua» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.

Слова і словополучення з словника - Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)


ПОВІ́РИТИ 1, рю, риш, док.

1. Прийняти що-небудь за істину, вважаючи дійсним, існуючим. Розказав би про те лихо, Та чи то ж повірять! (Шевч., І, 1963, 30); А чи довго матір, та ще й добру, довести до того, що повірить усьому, що їй стань розказувати?.. (Кв.-Осн., II, 1956, 439); — Коли ви не вірите в такі дрібниці, то чи повірили б ви в те, що я плив Магеллановою протокою (Ю. Янов., II, 1958, 85); // Зрозуміти, усвідомити, що так є насправді. Ох, досі не можу повірить, Що ти вже не любиш мене! (Л. Укр., IV, 1954, 100); Дорош, дивлячись на нього, ніяк не міг повірити, щоб ця весела і така безпосередня в цю хвилю людина могла наговорити на нього стільки дурниць (Тют., Вир, 1964, 210); Серцем Неля ще й досі не могла повірити в те, що розум давно мусив визнати за факт: сестра просто-напросто продала її маклерові (Вільде, Сестри.., 1958, 424); // Дістати певність у чомусь, переконатися. Ще почекали, немає отця Сидора, і тоді всі повірили і зрозуміли, що служба закінчена і чекати нічого (Довж., І, 1958, 175).

◊ Не пові́рити [само́му] собі́ ([свої́м (вла́сним)] ву́хам, оча́м) — дуже здивуватися від чогось несподіваного, вражаючого настільки, що виникає сумнів у достовірності, правильності сприймання органами чуття. Почула, як у хаті хтось стиха наспівує, гуде. Аж сама собі не повірила — чи не вчулося часом їй? (Гончар, II, 1959, 198); — Свій кінь! — не повірив своїм вухам Іван. — Де ж він узявся? (Стельмах, II, 1962, 240); Хлопець рано встав, подивився у вікно й очам не повірив: усе дерево з гори — у царському дворі (Три золоті сл., 1968, 72); Пові́рити на сло́во — повірити лише словам без будь-якого фактичного підтвердження. [Парвус:] Поганам я на слово не повірю ніколи в світі (Л. Укр., II, 1951, 441); Так і пові́рить (пові́рив) хто кому — уживається для вираження сумніву, недовіри до того, хто щось зробив, сказав. [Палажка:] Кажи, хтось тобі так і повіре [повірить]! (Мирний, V, 1955, 211); — Так я й повірив! Я знаю, звідки все це в тобі (Головко, II, 1957, 447).

2. кому, чому, в кого. Відчути довір’я до кого-, чого-небудь, пройнятися вірою в чиюсь щирість, порядність. — А чому ж ви тій жінці повірили? — А то така жінка, що мож [можна] їй вірити (Хотк., II, 1966, 407); А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повірила їй, а відтак зробила й своєю помічницею (Скл., Святослав, 1959, 82); Солдат відчув плече солдата, Народ повірив у народ (Мас., Побратими, 1950, 18); // Зрозуміти, усвідомити, що хтось каже правду. [Анна:] І як ви от зараз підете із сього дому, я всім скажу і всі тому повірять, що тут були розбійники та й годі (Л. Укр., III, 1952, 390); — Ти нам повір, товаришу Чубенко, що ми б тебе так не налякали, коли б знали, що це їде наш чоловік, а не.. петлюрівська розвідка (Ю. Янов., II, 1958, 215).

3. Почати вірити. [Василь:] А коли я не вірю. Докажи ж мені, докладно доведи до того, щоб я повірив (Мирний, V, 1955, 106); Вона казала се так весело і твердо, Що я повірила в свою щасливу долю, І вірила,аж поки не зросла… (Л. Укр., І, 1951, 106); Коли б ти знав, як я часами прагну повірити, ну, хоч отак, як ти, в те християнство! (Л. Укр., II, 1951, 419); Хочеш?.. Повірю і в чорта, і в бога… Я ж біля тебе, я тільки тобі… (Сос., І, 1957, 125).

4. тільки 2 ос. одн. і мн. та наказ. сп., у знач. вставн. сл. Уживається для підсилення вірогідності сказаного і більшого переконання того, до кого звернена мова. — Повір, Мотре, що нікому воно не легко (Мирний, IV, 1955, 176); В Неаполі пісня, як хліб і повітря.. І вулиці назва лунає, повірте, Мов пісня найкраща — Санта-Лючія (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 100); — Скільки було нас там,.. як один, впали навколішки й поцілували землю… повіриш, заплакали, як діти (Гончар, III, 1959, 11).

ПОВІ́РИТИ2 див. повіря́ти.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 673 - 674.