ПОВІТА́ННЯ, я, с., розм.
1. Дія за знач. повіта́ти. Налякана сторожа коло міської брами вискочила на повітання князя, але той тільки недбало кивнув їм і повів своїх варягів далі (Загреб., Диво, 1968, 238).
2. Те саме, що віта́ння. Із спальні вийшов батько, повітав Сердечно і поцілував його; Та не почув Валентій вже тепла В повітанню і поцілуї [поцілункові] тім (Фр., XIII, 1954, 200); Почулися в громаді Веселі оплески та повітання раді (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 224).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 676.