ПОВІ́ШАТИ, аю, аєш, док., перех.
1. Повісити, почепити все або багато чого-небудь. Настя повішала на стінах два ряди гарних образів (Коцюб., І, 1955, 53); Василина й Марія дорогою трохи протверезились, поскидали жупани й повішали на жердці (Н.-Лев., II, 1956, 132).
◊ Пові́шати носи́ — те саме, що Пові́сити ніс (но́са) (про всіх або багатьох) (див. ніс). — Чого ви зажурилися, носи повішали? — Ну, кажу, до ягід! (Мирний, І, 1954, 337); — Орли! Чого носи повішали? Сидите собі тут і нічого не знаєте? Розгром німців під Москвою! (Кучер, Чорноморці, 1956, 382).
2. Скарати на смерть через повішення всіх або багатьох. — А якщо зробите не так — Повішаю усіх, неначе тих собак (Гл., Вибр., 1957, 60); До самого Дніпра підійшли [денікінці], в Олешках на першотравневих арках комуністів повішали (Гончар, II, 1959, 104).
3. діал. Повісити (у 3 знач.). [Сашко:] Село спалили [вороги]. І нашу хату спалили. Татка мого повішали (Мороз, П’єси, 1959, 25).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 678.