ПОГОДУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., перех. 1. Док. до годува́ти
1. Взяла [мати дитину] У холодочок завела, В бур’ян, в садок, поцілувала Та коржиком погодувала (Шевч., II, 1963, 368); — Гей! — думаю собі не раз уночі, — не один так тяжко працює, а не має чим діти погодувати (Март., Тв., 1954, 217); Я погодував із свого казанка сиву-пресиву бабусю з онуком (Логв., Давні рани, 1961, 62); Треба коней погодувати (Кв.-Осн., II, 1956, 233); — Я піду корові гички нарву, курей погодую, — сказала Власівна (Грим., Кавалер.., 1955, 30); [Неофіт-раб:] Коли б ти бачив, як плакала моя дитина вчора, — воно ж покірне, тихе немовлятко, — до вечора без покорму зоставшись, — на оргії прислужувала жінка і ніколи було забігти в хату погодувать дитину (Л. Укр., II, 1951, 225); Погодувала [мати немовля] вже, стала заколихувати, «котка» стиха співаючи (Головко, І, 1957, 343).
2. Годувати якийсь час. — Чотири карбованці на місяць — це гроші; а погодує [годувальниця дитину] до року, то маєте сорок і вісім карбованців самими грішми (Л. Янов., І, 1959, 44).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 717.