ПОГО́РДЖУВАТИ, ую, уєш і рідше ПОГОРДЖА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ІІОГОРДИ́ТИ, джу́, ди́ш, док.
1. Ставитися до кого-небудь зневажливо, зверхньо, презирливо. Він не тільки ненавидів покійного татка, але й погорджує ним, доказом чого є те, що гидує носити одяг покійного (Вільде, Сестри.., 1958, 368); Мася думала собі: мабуть я, хоч і запанію, а не буду погорджати простими дівчатами (Свидн., Люборацькі, 1955, 44); — Погордив мною! Волів іншу. Видко, що я вже нічого варт! (Март., Тв., 1954, 431); [Марко:] Нарешті дочекався.. Вітатися з вами? Не погордите? (Ірчан, І, 1958, 134); // Нехтувати чим-небудь, вважати не вартим уваги. Бабуня лишила дітям окремо «пам’ятки».. Вони висміяли все це, зрозумівши раз, що їх мати погорджує тими речами (Коб., І, 1956, 143); Прийміть сердечну подяку за те, що ви не погордили запросинами молодих, невідомих і нічим не заслужених людей (Фр., VI, 1951, 212).
2. тільки недок., рідко. Те саме, що горди́тися 1. Погорджувати своїм прізвищем.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 720.