ПОГОРІ́ТИ, рю́, ри́ш, док.
1. Згоріти від вогню, жару (цілком чи про все або багато чого-небудь, усіх або багатьох). Зачав жебрати [Гринько Книш] тоді, як хата йому погоріла (Март., Тв., 1954, 374); — Дурні! — озвавсь до них Трохим, — Жалкуйте на себе, бо що за диво в тім, Що в Василя все погоріло (Гл., Вибр., 1951, 34); Ніхто вже не прийме в хату переночувати, — погоріли хати до одної, спалено село аж по саму річку (Довж., І, 1958, 307); // Втратити житло, майно під час пожежі. — Я йому [панові] такого пущу півня!.. — грізно каже Чіпка. Дід аж не стямився.. — Схаменись! Його спалим, а через його й другі погорять… (Мирний, І, 1949, 158); Повдовівши і погорівши під час першої імперіалістичної війни, пані Ясінська частину ланів.. продала тим, хто міг купити за долари (Козл., Сонце.., 1957, 7); // Закінчити горіти; догоріти. Вже тріски на припічку погоріли, і тільки одна головешка жевріла в попелі (Н.-Лев., II, 1956, 194).
2. тільки 3 ос. Зіпсуватися від сильного жару. — Борщу зварити зварю, а печене, хай хоч і погорить — то мені нема до його ніякого діла (Мирний, І, 1954, 243).
3. Засохнути на пні від пекучого сонця, засухи (про рослини). Дедалі все трудніше і трудніше ставало знайти якусь роботу. Трави погоріли, по економіях більш не наймали (Коцюб., II, 1955, 20); Гречки цього року не сіємо, — боїмось, як би не погоріла (Ю. Янов., V, 1959, 158).
4. перен., розм. Зазнати невдачі в якій-небудь справі. Перед одруженням Катерини ніхто не повинен знати, що Річинський погорів на акціях Лінде (Вільде, Сестри.., 1958, 57); Якраз, може, сьогодні Поцілуйко погорів, як швед під Полтавою (Стельмах, Правда.., 1961, 201).
5. рідко. Почервоніти (про зорю). День гасне потроху, кругом вечоріє, На захід зоря погоріла… (Граб., І, 1959, 590).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 720.