ПОГРО́М, у, ч.
1. Розорення, спустошення якої-небудь країни, території і т. ін.; розгром. Археологічні розкопки в Києві свідчать про героїчну боротьбу населення з татарами і про страшний погром у місті (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 577); Я — син Країни Рад.. Стократ милішою вона для серця стала, Грудьми стрічаючи руїну і погром (Рильський, II, 1960, 187).
2. Розгардіяш, безладдя. Заходимо, а там цілий погром: скрині порозкривані, на долівці купа одягу, на лавах кожухи валяються, біля дверей два здоровенні вузлища лежать (Тют., Вир, 1964, 168).
3. Реакційно-шовіністичний виступ, що супроводжується вбивствами і пограбуванням майна. Переказували [люди] одні другим про якихсь непевних, чужих людей, що з’явились недавно в містечку, про чорносотенних панків, які були б раді погромові (Коцюб., II, 1955, 174); — В Проскурові він набув широкої ..слави, як організатор єврейського погрому… (Вишня, І, 1956, 272).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 725.