ПОГУ́ДИТИ, джу, диш, док., перех., розм.
1. Гудити якийсь час. — Ну, — каже мені дяк, — тепер ви мене похвалили, а я вас, — сядьмо ж, сусід своїх посудьмо-погудьмо (Вовчок, VI, 1956, 218).
2. Винести осуд, висловити незадоволення; протилежне похвалити. Треба буде хоч молодому хазяїнові порадити, щоб довідалися; знаю, не погудять ліса (Л. Янов., І, 1959, 362); Хазяїн не погудив. Не дуже й хвалив (Головко, І, 1957, 127); Юнакові так хотілося зустріти в житті справжнього поета, який би зрозумів його, сказав би всю правду про його вірші, може б, і погудив (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 57).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 727.