ПО́ДИВ, у, ч.
1. Почуття або стан, викликані сильним враженням від чого-небудь незвичайного, несподіваного, незрозумілого і т. ін. Діти.. перебігали раз у раз з однієї бійниці до другої й голосно, й весело переказували одно одному свої подиви й враження (Стар., Облога.., 1961, 47); У великих круглих зіницях кочегара був скоріше подив, ніж страх (Донч., Дочка, 1950, 92); // Надзвичайне здивування від когось, чогось, захоплення ким-, чим-небудь. Геніальність цієї знаменитої, всебічно обдарованої людини [Т. Г. Шевченка] ще й досі викликає загальний подив (Кол., Безсмертний Кобзар, 1961, 30); Вдягла [мати] ту хустку та така стала, що я аж рота роззявив з подиву (Збан., Єдина, 1959, 16); // Нерозуміння кого-, чого-небудь, сумнів, збентеженість з якогось приводу. Вони подивилися один на одного майже з переляком, подивилися очима людей, що їх несподівана, неждана річ ввела в подив (Кобр., Вибр., 1954, 208); Василько, стоячи на лаві, в дитячому чистому подиві позирав на матір, не розуміючи, що їй болить (Гончар, II, 1959, 197).
2. рідко. Огляд. [Федон:] Я не запродав своєї Терпсіхори [статуї]. Я поставив її на подив людський, мов у храмі (Л. Укр., III, 1952, 436).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 741.