ПОДУ́ЖЧАТИ, аю, аєш. Док. до ду́жчати. Тебе ж я кохаю, а чую, що в мене Подужчали руки (Крим., Вибр., 1965, 65); Від швидкої ходи, від пахощів землі, від збуджених думок Бачура враз помолодшав, подужчав (Чаб., Тече вода.., 1961, 140); Голос дяка наче подужчав (Мирний, IV, 1955, 193); Вслухайся — шелест сюди долітає, Ось він подужчав (Дор., Серед степу.., 1952, 89); Занедужала в неї мати, дак вона й пішла на який час додому, а тепер мати подужчала, то вона й назад (Гр., II, 1963, 260).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 760.